Танго (1880–2026)

Наприкінці XIX століття Буенос-Айрес і Монтевідео прийняли сотні тисяч іммігрантів, здебільшого італійців та іспанців. У робітничих кварталах і на околицях їхня музика змішалася з кубинською хабанерою, аргентинською мілонгою та афроаргентинськими й афроуругвайськими ритмами. З цієї суміші постало танго, яке спершу грали невеликі гурти з флейти, скрипки й гітари.

На початку XX століття в оркестрах з’явився бандонеон — невелика кнопкова концертина німецького походження, привезена іммігрантами: її глибокий, жалібний звук став голосом танго. Близько 1913 року танго підкорило Париж, а потім повернулося до Аргентини в ореолі цього успіху. 1917 року Карлос Гардель заспівав Mi noche triste, яку часто вважають першим «танго-піснею»: відтоді танго розповідало про втрачене кохання і ностальгію.

1940-ві стали золотою добою великих оркестрів (orquestas típicas), під які танцював увесь Буенос-Айрес. Потім Астор П’яццолла створив танго нуево, живлене Бахом, джазом і сучасною музикою, — радше для слухання, ніж для танцю.

Ритм танго легко впізнати: чітко підкреслений розмір 4/4, часто поділений як 3+3+2, різкі акценти (marcato), драматичні сповільнення і зупинки. Ритм хабанери, який можна почути, наприклад, у лівій руці Solace Скотта Джопліна, — один із його предків.