Бетховен: від класицизму до романтизму

Мало хто з композиторів так глибоко змінив саме уявлення про те, ким є музикант. Людвіг ван Бетховен прибув до Відня як спадкоємець Гайдна й Моцарта; коли він помер, то вже став утіленням романтичного митця: незалежного творця, що бореться з долею і пише для всього людства й для нащадків, а не для того, щоб догодити князеві.

Від Бонна до Відня

Бетховен народився в Бонні в грудні 1770 року в родині музикантів при дворі курфюрста Кельнського. Його батько, співак, схильний до чарки, мріяв зробити з нього нового Моцарта і нещадно муштрував за клавіром. 1792 року юнак вирушив до Відня вчитися в Гайдна; він так і не повернувся. Спершу він прославився там як піаніст: блискучий імпровізатор із потужним туше, який, казали, рвав струни тогочасних фортепіано.

Глухота

Наприкінці 1790-х років він почав утрачати слух. Для музиканта це була катастрофа, яку він довго приховував. У жовтні 1802 року в селі Гайлігенштадт він написав братам довгого листа, так і не надісланого і знайденого після його смерті: Гайлігенштадтський заповіт. У ньому він зізнається, що думав накласти на себе руки і що втримало його лише мистецтво, яке він хотів довести до кінця. Глухота посилювалася, аж поки не стала майже повною; в останні роки з ним спілкувалися письмово, у «розмовних зошитах».

Незалежний композитор

Бетховен ніколи не обіймав постійної посади на службі в князя. Він жив зі своїх видань, концертів і підтримки аристократів-шанувальників, які ставилися до нього майже як до рівного: 1809 року ерцгерцог Рудольф і князі Лобковіц і Кінський пообіцяли йому щорічне утримання, щоб він залишився у Відні. Він бачив себе митцем, а не слугою.

Дев’ять симфоній

Бетховен написав «лише» дев’ять симфоній (Гайдн — понад сто), але кожна з них — окремий світ: довша, потужніша, особистіша.

• Третя, «Героїчна» (1803–1804), небаченого масштабу. За словами його учня Фердинанда Ріса, Бетховен збирався присвятити її Наполеонові, але в люті вишкріб ім’я, дізнавшись, що той проголосив себе імператором.
• П’ята (1808), що цілком виростає з мотиву з чотирьох нот і веде від темряви (до мінор) до тріумфального світла (До мажор).
• Шоста, «Пасторальна», вперше виконана на тому самому концерті, що змальовує природу: струмок, пташиний спів, грозу.
• Дев’ята (1824), у фіналі якої вступають солісти й хор, що співають Оду до радості Шиллера. На прем’єрі, за переказами, Бетховена, який уже нічого не чув, довелося повернути обличчям до зали, щоб він побачив, як публіка аплодує.

Ось мотив, яким починається П’ята симфонія: три короткі ноти й одна довга, з двома ферматами (ноти, які тримають стільки, скільки забажає диригент):

M:2/4
L:1/8
Q:1/2=100
K:Cm
z GGG | !fermata!E4 | z FFF | D4- | !fermata!D4 |]

А це тема Оди до радості, ухвалена як гімн Європейського Союзу: навмисно проста, майже народна мелодія, що рухається поступово і яку може заспівати будь-хто.

M:4/4
L:1/4
Q:1/4=100
K:C
E E F G | G F E D | C C D E | E3/2 D/ D2 |
E E F G | G F E D | C C D E | D3/2 C/ C2 |]

Фортепіано — лабораторія на все життя

Його тридцять дві фортепіанні сонати охоплюють усю творчість: від ранніх сонат, ще близьких до Гайдна, до велетенської Hammerklavier і останніх сонат, інтимних і візіонерських. До них додаються п’ять фортепіанних концертів, скрипковий концерт, шістнадцять струнних квартетів (останні, які багато хто тоді вважав незрозумілими, захоплюють і досі), єдина опера, Фіделіо, і велика меса, Missa solemnis. Урок Класицизм (бл. 1750–1820) в останньому розділі розповідає, як грати його твори на фортепіано.

Його творчий шлях часто ділять на три періоди: перший — у руслі Гайдна й Моцарта, другий — «героїчний», великих переможних творів (приблизно з 1802 року), і останній — більш заглиблений і експериментальний. Такий поділ зручний, але схематичний.

Міст до романтизму

Бетховен зберіг класичні форми (сонату, симфонію, квартет), але розширив їх, розхитав, наситив емоціями й конфліктом: різкі контрасти, акценти на слабких долях, величезні розробки, коди, що стають новими розробками. Він помер у Відні 26 березня 1827 року; за його труною йшли тисячі людей, серед них Шуберт. Для кожного композитора XIX століття він стане і взірцем, і гнітючою тінню.

На що звертати увагу

• Різкі контрасти: pianissimo, а потім fortissimo, несподівані акценти (sforzando).
• Невпинна робота з маленькими мотивами, що пронизують увесь твір.
• Відчуття боротьби й тріумфу: від мінору до мажору, тріумфальні фінали.
• У пізніх творах — медитативна музика, фуги, варіації, що ніби зупиняють час.

Послухай

• Симфонії № 3, 5, 6 і 9.
• Фортепіанні сонати «Патетична», «Місячна» і «Апасіоната».
• Фортепіанний концерт № 5, «Імператорський».
• Струнний квартет op. 131.