Пізній романтизм і національні школи (1860–1920)

Наприкінці XIX століття кожна країна шукала власний голос у своїх народних піснях, а романтичний оркестр і гармонія досягли найбільшої пишноти.

Досі в академічній музиці панували Німеччина, Італія і Франція. У другій половині XIX століття інші країни заявили про свою самобутність: настав час національних шкіл. Композитори черпали з пісень, танців і легенд свого народу.

У Росії «П’ятірка» («Могутня купка», серед них Мусоргський і Римський-Корсаков) прагнула російської музики, вільної від німецьких зразків; Чайковський поєднував Європу і Росію. У Норвегії Гріг переніс селянські танці на фортепіано; у Богемії Дворжак змусив співати чеські ритми; в Іспанії Альбеніс і Гранадос змусили фортепіано звучати, як андалузька гітара.

Ця музика принесла нові барви: старовинні чи народні лади, нерегулярні танцювальні ритми, бурдони на кшталт волинки. Водночас пізній романтизм (Малер, Ріхард Штраус, Рахманінов, Пуччіні) довів оркестр до максимуму й розтягнув романтичну гармонію до меж.

Для учнів це дуже живий репертуар: короткі мальовничі п’єси («Ліричні п’єси» Гріга, «Дитячий альбом» Чайковського, «Картинки з виставки» Мусоргського), що вчать передавати характер і барву.

Характерні риси

  • Народні мелодії й танці — цитовані або наслідувані
  • Народні лади й барви, що на той час звучали «екзотично»
  • Бурдони і порожні квінти, що наслідують народні інструменти
  • Величезний оркестр і дуже хроматична гармонія (пізній романтизм)
  • Програмні п’єси, натхненні легендами й краєвидами

Типові форми

  • Симфонічна поема
  • Рапсодія і національні танці
  • Ліричні п’єси й фортепіанні альбоми
  • Балет
  • Веристська опера

Інструменти

  • Фортепіано
  • Великий оркестр
  • Гітара (що надихала Альбеніса й Гранадоса)

Композитори

Слухати й грати