Блюз (1900–2026)

Блюз народився наприкінці XIX століття на американському Півдні, особливо в дельті Міссісіпі, серед нащадків поневолених людей. Він успадкував робітничі пісні, спірічуелс і африканську перекличку «заклик — відповідь». Він співає про смуток, але й про гумор і волю вистояти: грати блюз часто означає розвіяти власний «блюз» — тугу.

В. К. Генді згадував, як близько 1903 року на залізничній станції в Міссісіпі почув гітариста, який, співаючи, ковзав ножем по струнах. 1912 року Генді видав The Memphis Blues — один із перших опублікованих блюзів; 1920 року Crazy Blues Мемі Сміт став хітом, що відчинив двері студій звукозапису для темношкірих музикантів. У 1920–1930-х роках блюзмени дельти — Чарлі Паттон, Сон Гаус, а згодом Роберт Джонсон — записувалися наодинці зі своїми гітарами.

Серце блюзу — дванадцятитактова сітка на трьох акордах (I, IV, V) і гама, де деякі ноти «підтягнуті»: терцію, квінту і септиму грають трохи нижче — це блюзові ноти (blue notes). На фортепіано буґі-вуґі змушує ліву руку котитися; на гітарі підтягують струни або грають слайдом-«пляшкою» (bottleneck).

Після Другої світової війни музиканти переїхали до Чикаго і підключили гітари до підсилювачів: так з’явився електричний блюз Мадді Вотерса в Чикаго; деінде Ті-Боун Вокер і Бі Бі Кінг змусили електрогітару співати як сольний голос. Це звучання перетнуло Атлантику і породило британський рок 1960-х.