Бароко (1600–1750)

Близько 1600 року італійські музиканти прагнули повернути силу античного театру. Вони винайшли монодію із супроводом: сольний голос, що виражає пристрасті, з опорою на басову лінію та акорди. Так народилася опера — «Евридіка» Пері (1600), а потім «Орфей» Монтеверді (1607).

Серце барокової музики — basso continuo (генерал-бас): клавесин, орган, лютня чи гітара весь час грає бас і імпровізує акорди, позначені цифрами. Над ним мелодії рясно вкриті мелізмами (трелі, морденти, аподжіатури). Саме тоді запанували мажорні й мінорні тональності, а клавішні почали налаштовувати так, щоб можна було грати в дедалі більшій кількості тональностей.

Бароко любить контраст: голосно і тихо блоками («терасоподібна» динаміка), соліст проти оркестру в концерті, хор проти оркестру в ораторії. Вівальді утвердив тричастинну форму концерту, Кореллі — форму сонати.

Для клавішних це доба танцювальних сюїт (алеманда, куранта, сарабанда, жига, менует), прелюдій і фуг. Бах об’єднав усе це: його інвенції та «Добре темперований клавір» досі в серці фортепіанного навчання. Близько 1700 року у Флоренції Крістофорі винайшов клавесин, що міг грати «piano e forte»: майбутнє фортепіано.