Романтична опера і національні школи

XIX століття — велике століття опери. У кожній столиці оперний театр був місцем, де себе показували й де палали пристрастями, де народжувалися модні мелодії, перш ніж їх почнуть грати всюди — духові оркестри, катеринки й вітальняні фортепіано. Це було також століття націй: народи, що прагнули незалежності чи єдності, шукали в музиці вираження своєї ідентичності.

Італія: царство голосу

На початку століття італійська опера означала бельканто («прекрасний спів»): довгі, гнучкі мелодії, сліпуча колоратура, віртуозність на службі емоції. Його майстрами були Россіні (Севільський цирульник, 1816), Белліні (Норма, 1831) і Доніцетті (Лючія ді Ламмермур, 1835); Шопен обожнював Белліні, і це чути в його ноктюрнах.

Потім з’явився Джузеппе Верді (1813–1901). Набукко (1842) приніс йому перший великий тріумф; хор полонених юдеїв-вигнанців Va, pensiero згодом став в Італії патріотичним символом. Понад усе Верді прагнув драматичної правди: сильних характерів, палких конфліктів, прямих і незабутніх мелодій. Ріголетто (1851), Трубадур і Травіата (1853), Аїда (прем’єра в Каїрі 1871 року), а потім, на схилі віку, Отелло (1887) і комедія Фальстаф (1893) позначають кар’єру завдовжки понад пів століття. Коли він помер 1901 року, його оплакувала вся Італія.

Вагнер: опера стає драмою

Народжений того ж року, що й Верді, Ріхард Вагнер (1813–1883) прагнув зовсім іншого. Для нього опера мала бути синтетичним твором мистецтва (Gesamtkunstwerk), у якому поезія, музика, сценографія й гра актора становлять єдине ціле. Він сам писав лібрето, часто на основі германських міфів, і відмовився від чергування арій і речитативів на користь безперервної музики, яку несе оркестр.

Його головний інструмент — лейтмотив: короткий музичний мотив, пов’язаний із персонажем, предметом чи ідеєю (перснем, мечем, долею…), що повертається, перетворюється й поєднується з іншими, даючи змогу оркестрові розповідати те, чого персонажі не знають або не хочуть сказати. Музика до фільмів успадкує цю техніку безпосередньо.

Його Перстень Нібелунга складається з чотирьох опер і близько п’ятнадцяти годин музики. Щоб його виконали так, як він хотів, Вагнер за допомогою короля Баварії Людвіга II збудував власний театр у Байройті, з оркестром, захованим під сценою; повний цикл уперше виконали там 1876 року. У Трістані та Ізольді (1865) його хроматична гармонія, що ніби ніколи не розв’язується, відчинила шлях усій сучасній музиці. Його вплив був величезним, а його антисемітські писання кинули довгу тінь на його спадщину.

Париж і французька опера

Париж приваблював усіх композиторів великою оперою — пишним п’ятиактним видовищем із балетом і хорами (Меєрбер, Гугеноти, 1836). Пізніше з’явилися Фауст Гуно (1859) і Кармен Бізе (1875), спершу прийнята холодно, а нині одна з найчастіше виконуваних опер у світі. А Оффенбах смішив столицю оперетою.

Національні школи

У країнах під владою імперій (Чехія, Польща, Угорщина, Норвегія, Фінляндія) або тих, що хотіли відмежуватися від Німеччини та Італії (Росія, Іспанія), композитори черпали з народних пісень і танців, історії та легенд своєї країни.

• Росія: Глінку з оперою Життя за царя (1836) вважають батьком російської музики. Потім «Могутня купка» (Балакірєв, Кюї, Бородін, Мусоргський, Римський-Корсаков), майже всі самоуки, прагнула російської музики, вільної від західних шкіл: Борис Годунов і Картинки з виставки Мусоргського, Шахерезада Римського-Корсакова. Чайковський, вихованець консерваторії, поєднав російський колорит з європейською традицією.
• Чехія: Сметана написав Продану наречену (1866) і цикл симфонічних поем Má vlast («Моя батьківщина»), чия Влтава (Молдау) іде за плином річки. Дворжак створив Слов’янські танці і, під час перебування в Америці, симфонію З Нового світу (1893).
• Норвегія: Гріг написав Ліричні п’єси для фортепіано і музику до п’єси Ібсена Пер Гюнт (1876).
• Іспанія: Альбеніс (Іберія) і Гранадос (Гоєскас) перенесли на фортепіано ритми й андалузьку гітару.
• А ще Шопен для Польщі, Ліст і його Угорські рапсодії, Сібеліус і Фінляндія (1899) для Фінляндії.

Ось початок Ранку з Пер Гюнта Гріга (транспоновано в До): маленька пасторальна фігура, що гойдається туди-сюди, мов сонце, яке повільно сходить.

M:6/8
L:1/8
Q:3/8=50
K:C
G E D C D E | G E D C D E | G E G A E A | G E D C3 |]

А ось тема англійського ріжка з повільної частини (Largo) симфонії З Нового світу Дворжака (транспоновано в До), проста, як народна пісня:

M:4/4
L:1/8
Q:1/4=50
K:C
E3 G G4 | E3 D C4 | D2 E2 G2 E2 | D8 |]

На що звертати увагу

• У Верді: прямі вокальні мелодії, потужні хори, енергійні ритми, оркестр на службі голосів.
• У Вагнера: безперервний оркестровий плин, лейтмотиви, що повертаються, хроматична гармонія, що без кінця відкладає розв’язання.
• У національних школах: звороти народної пісні, танцювальні ритми, незвичні для західного вуха лади й барви.

Послухай

• Верді: Va, pensiero (Набукко); Brindisi з Травіати.
• Вагнер: вступ до Трістана та Ізольди; Політ валькірій.
• Бізе: Хабанеру з Кармен.
• Сметана: Влтаву; Мусоргський: Картинки з виставки; Гріг: Пер Гюнт; Дворжак: симфонію З Нового світу.