Музика до фільмів

Кіно ніколи не було німим. З перших років кінематографа, наприкінці XIX століття, музика супроводжувала зображення: щоб заглушити шум проєктора й публіки, а дуже скоро — щоб створювати емоцію. За понад століття музика до фільмів стала одним із найпрослуховуваніших жанрів у світі, часто так, що глядачі цього й не помічають.

Доба «німого» кіно (1895–1927)

У кінозалах під час показу наживо грав піаніст, органіст чи оркестр. Вони імпровізували або брали п’єси зі збірок, упорядкованих за настроєм: погоня, ніжність, буря, таємниця. Там було чимало класичної музики: увертюра до Вільгельма Телля для галопу, весільні марші для весіль. 1908 року Каміль Сен-Санс написав одну з найперших оригінальних партитур — до фільму L’Assassinat du duc de Guise («Убивство герцога Гіза»); 1924 року Ерік Саті створив музику до Entr’acte, короткометражного фільму Рене Клера. Чарлі Чаплін згодом сам писав музику до своїх фільмів.

Звукове кіно і золота доба Голлівуду

1927 року в Співаку джазу прозвучали синхронізовані пісні й мова: кіно заговорило, і відтоді музику записували просто на плівку. У Голлівуді композитори з європейською освітою, як-от Макс Штайнер (Кінг-Конг, 1933) і Еріх Вольфганг Корнгольд (Пригоди Робін Гуда, 1938), винайшли великий голлівудський симфонічний стиль. Їхнім взірцем була опера Вагнера, а надто його улюблений інструмент — лейтмотив, тема, пов’язана з персонажем, місцем чи ідеєю, що повертається й перетворюється разом із розвитком сюжету.

Самого Вагнера теж часто чути у фільмах. Мотив валькірій з опери Валькірія (завершеної 1856 року), який Апокаліпсис сьогодні (1979) зробив знаменитим для нової публіки, показує силу лейтмотиву: стрибкий ритм, висхідне арпеджіо, що впізнається миттєво.

M:9/8
L:1/16
Q:3/8=60
K:Am
A3 E A2 c6 A6 | c3 A c2 e6 c6 | e3 c e2 g6 G6 | c3 G c2 e12 |]

У Радянському Союзі Прокоф’єв працював із режисером Ейзенштейном (Олександр Невський, 1938). У Сполучених Штатах Бернард Геррманн винаходив нові звучання — від Громадянина Кейна (1941) до Психо (1960), партитура якого використовує лише струнні.

Стилі урізноманітнюються (після 1950 року)

Після 1950 року музика до фільмів відкрилася джазу, пісні й сучасній музиці. В Італії Ніно Рота працював із Фелліні, а потім написав Хрещеного батька (1972); Енніо Морріконе оновив вестерни Серджо Леоне (За жменю доларів, 1964) свистом, електрогітарою, дзвонами й хорами. У Франції Мішель Легран написав Шербурзькі парасольки (1964) — фільм, що від початку до кінця співається. 1975 і 1977 року Джон Вільямс (Щелепи, Зоряні війни) відродив великий симфонічний оркестр і вагнерівський лейтмотив. У 1980-х на сцену вийшли синтезатори (Вангеліс, Вогняні колісниці, 1981); сьогодні такі композитори, як Ганс Ціммер, поєднують оркестр, електроніку й саунд-дизайн.

Як працює музика до фільмів?

• Лейтмотив: тема для персонажа чи ідеї, що повертається перетвореною.
• Атмосфера: килим струнних, низький бурдон чи незвичний інструмент — і вже створено страх, ностальгію чи таємницю.
• Синхронізація: музика підкреслює жест, монтажний стик, погляд. Коли вона точно наслідує рухи на екрані, як у мультфільмах, це називають мікімаусингом.
• У кадрі чи поза кадром: музику можуть чути персонажі (оркестр у сцені, радіо) або лише глядачі.
• Запозичення: фільми часто використовують класичну музику. У 2001: Космічна одіссея (1968) Стенлі Кубрик змусив космічні кораблі танцювати під Блакитний Дунай Йоганна Штрауса-сина; Фантазія Діснея (1940) перетворила на зображення Баха, Дюка і Стравінського.

Що послухати

• Німий фільм із живим фортепіанним супроводом на кіноконцерті неподалік.
• Корнгольд, Пригоди Робін Гуда; Геррманн, Психо; Морріконе, Одного разу на Дикому Заході.
• Вільямс, Зоряні війни: розпізнай лейтмотив кожного персонажа.